Твір за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня»
Люди повинні пам’ятати, що природа - це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям. Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину - і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя. Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з’явилась «Лісова пісня» - твір, що викликав подив і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків. Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера. Русалка, почувши, що «тута мають хижку будувати», висловлює свій гнів і погрожує:
Ой, ті люди
З-під стріх солом’яних!
Я їх не зношу!
Водяник не підтверджує Русалку, адже йдеться про дядька лева, а він приятель лісовим мешканцям. Так намічається лінія: людина і природа, залежність їх взаємин від духовного світу людини, її характеру. Русалка говорить про людей взагалі, а Водяник - конкретно про дядька Лева. Отже люди є різні. Уперше про волю й неволю згадується в діалозі Русалки і Водяника, який наказує своїй неслухняній доні не зринати «три ночі місячні поверх води», а у відповідь чує: «Я - вільна, як вода!» У цій суперечці вже звучить якась тривога, та вона одразу ж стихає. Лунає прекрасна й неповторна, сповнена могутньої творчої сили мелодія Лукашевої сопілки. Справжнє високе мистецтво, його чарівна сила, здатні пробуджувати всі земні сили. Після зстрічі з Лукашем Мавка сприймається як реальна людина. Музика передчасно розбудила її, глибоко вразили її чутливу душу. «Весна ще так ніколи не співана»,. - каже Мавка, відчуваючи незвичайну щирість і красу мелодії. Справді, то не весна - на сопілці грала людна.
Лісовик квапиться застерегти свою доню:
…минай людські стежки, дитиною
бо там на ходить воля, - там жура тягар свій носить.
Обминай їх, доню: раї тільки ступиш - і пропала воля:
Мавка щиро дивується:
Ну, як таки, щоб воля - та пропала?
Вдруге звучить мотив про волю і неволю, тепер уже в житті людському і про неможливість знищення БОЛІ у вільному світі - в майбутньому, духовно багатому, прекрасному житті, за принципами якого живе Мавка. Природа мас чарівні властивості:
Спить озеро, спить лісі очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені все білі сни.
Таку прекрасну картину зимової казки-сну створює поетеса. Мавнині слова і Начарували Лукаша. Заслухавшись, він з подивом вимовляє: «Як ти говориш…». А у відповідь чує захоплені: «Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся». І, слухаючи мелодії Лукашевої сопілки, мимоволі озивається тихесенько на той самий голос:
Як солодко грає,
Як глибоко крає,
Розтинає білі груди, серденько виймає!
Картина розквіту природи символічна: так розквітає сама людина, одухотворена високою красою мистецтва. Саме тут, серед вільноїярироди, безпосередньо і невимушено розвиваються щирі взаємини Лукаша та Мавки. Природа оддячуе своїх добрих, щирих дітей, які бережуть і примножують її щедроти. Таким люблячим природу як власний дім у творі обдарованих буйною фантазією людей, які можуть впіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою свого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть «зустріти» Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника, Потерчат і Куца.
Мудрість і сила людини - в єднанні з природою, яка втілена теж в образі Мавки. Лісова красуня ненав’язливо підказувала, коли землю орати, коли сіяти, де і коли, яке дерево використати для потреб господарства, тому «так, як сей рік», коли жила в Лукаша Мавка, «хіба коли родило». Вонаще й оселю прикрасила «умаїла квітами попідвіконню -любо подивиться!». Отже, для Мавки працювати - ще творити «красиве і корисне», розумно втручаючись в природу. По вона - це часточка землі, її духу животворящого. Саме такою вона покидає людський світ, але не таїть в собі зла:
Я обізвуся до них
Шелестом тихим вербової гілки,
Голосом ніжним тонкої сопілки,
Смутними росами з вітів моїх.
Символами рідної землі, її краси постають вербаі сопілка.
Образ верби проходить через увесь твір: верба, що брала Мавку на зиму в своє лоно: вербичка, якою Мавка стала після прокльонів Килини, а потім спалахнула ясним вогнем; вербиця, що виросте з легкого, пухкого попелу спаленої вербички. Наскрізним є й образ сопілки. Вона розбудили Мавку, покликала її до життя й любові, солодко грала, глибоко краяла душу. До майбутніх поколінь безсмертна Мавка обізветься теж «голосом ніжним тонкої сопілки», мелодією, яку напровесні Лукаш «вигравав, мрії збираючи в гаю», і яка її так вразила. Отже, інших вона теж будитиме від сну. Мистецтво й краса - вічні, вони завжди викликатимуть у людей добрі почуття.
Я в серці маю те що не вмирає«Я в серці маю те, що не вмирає...» (за творчістю Лесі Українки)
Долю не обирають. Якби це було можливо, то багато б хто з людей обрав собі інше життя — здорове й заможне, сповнене цікавих зустрічей і захоплюючих мандрівок. Можливо, обрала б собі інакшу долю юна Лариса Косач. Вона воліла б мати здоров'я, займатися улюбленою музикою, до якої мала неабиякий хист... Але тоді, мабуть, світ не дізнався про поетесу Лесю Українку, чиє життя було постійною боротьбою — боротьбою з хворобою, зі світом, боротьбою за право називатися Людиною.
Своєрідним маніфестом життя і творчості поетеси можна вважати її вірш «Сопіга зрет зрего». Цей латинський вислів — «без надії сподіваюсь» — тепер завжди в моїй свідомості асоціюватиметься з Лесею Українкою. Вражаючий за своєю глибиною текст, сповнені драматизму рядки не залишають байдужими нікого. А особливо, якщо згадати, що створила цей шедевр поетеса в дев'ятнадцятирічному віці. Саме тоді стало зрозуміло, що хвороба, з якою вже кілька років бореться Леся, невиліковна, і тепер недуга буде її постійною супутницею. Що повинно було відбуватися в душі юної дівчини, щоб викликати такі порівняння: думи — «хмари осінні», а життя — викочування «на гору круту, крем'яную» важкого каменю? Але поруч з тим — готовність до боротьби і нескореність долі. Поетеса не бажає, щоб її «молодії літа» промайнули «в жалю, в голосінні», і висловлює готовність «несучі вагу ту страшную», «сміятись крізь сльози», не показувати світові своїх справжніх почуттів.
Кожен рядок цього вірша вистражданий душею поетеси; душею зболеною, але нескореною. І життєствердним гімном звучать останні рядки цього твору: «Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!»
Можна стверджувати, що тема боротьби є одним із лейтмотивів творчості великої української поетеси Лесі Українки. Візьмемо для прикладу її поему «Роберт Брюс, король шотландський». Поетична розповідь про визвольну боротьбу шотландського народу — хіба не про долю рідної землі писала ці рядки поетеса? Славетні сторінки історії власного народу надихали її. Слава, як і народне слово, невмируща. Ось як каже про це Леся Українка у фіналі поеми: «І не вмре та слава, не поляже, В пісні, слові буде вічно жити І про себе світові розкаже».
Але для поета важливо мати волю і не залежати від думок і поглядів тих, хто має владу. Згадаймо хоча б ці рядки із чудової поеми «Давня казка»:
Не співець, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
Воля до життя, боротьба за нього знайшли відображення в багатьох творах Лесі Українки. Особливо яскраві слова, на мою думку, поетеса вклала у вуста Мавки, героїні чудової «Лісової пісні». «Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» — крізь роки промовляє до нас авторка словами Мавки.
І ця думка стала пророчою для самої поетеси, яка в собі, у своєму серці несла вогонь поезії, вогонь любові - «те, що не вмирає». Ця тендітна жінка виявилася більш мужньою за багатьох чоловіків. Бо інколи мужність потрібна вже для того, щоб просто жити.
Або другий на цю тему:
Долю не обирають. Якби це було можливо, то багато б хто з людей обрав собі інше життя – здорове й заможне, сповнене цікавих зустрічей і захоплюючих мандрівок. Можливо, обрала б собі інакшу долю юна Лариса Косач. Вона воліла б мати здоров'я, займатися улюбленою музикою, до якої мала неабиякий хист... Але тоді, мабуть, світ не дізнався про поетесу Лесю Українку, чиє життя було постійною боротьбою — боротьбою з хворобою, зі світом, боротьбою за право називатися Людиною.
Своєрідним маніфестом життя і творчості поетеси можна вважати її вірш «Contra spem spero». Цей латинський вислів — «без надії сподіваюсь» — тепер завжди в моїй свідомості асоціюватиметься з Лесею Українкою. Вражаючий за своєю глибиною текст, сповнені драматизму рядки не залишають байдужими нікого. А особливо, якщо згадати, що створила цей шедевр поетеса в дев'ятнадцятирічному віці. Саме тоді стало зрозуміло, що хвороба, з якою вже кілька років бореться Леся, невиліковна, і тепер недуга буде її постійною супутницею. Що повинно було відбуватися в душі юної дівчини, щоб викликати такі порівняння: думи — «хмари осінні», а життя — викочування «на гору круту, крем'яную» важкого каменю? Але поруч з тим — готовність до боротьби і нескореність долі. Поетеса не бажає, щоб її «молодії літа» промайнули «в жалю, в голосінні», і висловлює готовність «несучі вагу ту страшную», «сміятись крізь сльози», не показувати світові своїх справжніх почуттів.
Кожен рядок цього вірша вистражданий душею поетеси — душею зболеною, але нескореною. І життєствердним гімном звучать останні рядки цього твору: «Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!»
Можна стверджувати, що тема боротьби є одним із лейтмотивів творчості великої української поетеси Лесі Українки. Візьмемо для прикладу її поему «Роберт Брюс, король шотландський». Поетична розповідь про визвольну боротьбу шотландського народу — хіба не про долю рідної землі писала ці рядки поетеса? Славетні сторінки історії власного народу надихали її. Слава, як і народне слово, невмируща. Ось як каже про це Леся Українка у фіналі поеми: «І не вмре та слава, не поляже, В пісні, слові буде вічно жити І про себе світові розкаже».
Але для поета важливо мати волю і не залежати від думок і поглядів тих, хто має владу. Згадаймо хоча б ці рядки із чудової поеми «Давня казка»:
Не співець, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
Воля до життя, боротьба за нього знайшли відображення в багатьох творах Лесі Українки. Особливо яскраві слова, на мою думку, поетеса вклала у вуста Мавки, героїні чудової «Лісової пісні». «Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» — крізь роки промовляє до нас авторка словами Мавки.
І ця думка стала пророчою для самої поетеси, яка в собі, у своєму серці несла вогонь поезії, вогонь любові — «те, що не вмирає». Ця тендітна жінка виявилася більш мужньою за багатьох чоловіків. Бо інколи мужність потрібна вже для того, щоб просто жити.
